Із широкомасштабним вторгненням російського агресора на українську землю чимало колишніх випускників нашого університету з різних куточків світу відгукнулися та надсилають свою допомогу. Медикаменти, продукти, перев’язувальний матеріал, одяг, медичний інструментарій та апаратуру вони передають до волонтерського центру рідної альма-матер, в українські шпиталі, на передову, переселенцям, які втратили під час війни свої домівки. Не міг залишитися осторонь цієї великої справи й Олег Туркот – українець за походженням і волонтер – за покликанням. Уже на четвертий день повномасштабного вторгнення він залишив усі свої справи у США й з великим вантажем допомоги прилетів в Україну.
– Пане Олегу, як сприйняли цю страшну звістку про повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
– Коли 24 лютого о пів на одинадцяту мені сповістили, що розпочалася атака російських військ в Україні, я не міг повірити, що таке взагалі можливо. Спочатку був просто шокований, але коли зателефонував до родини в Україні, то переконався, що це й справді так. У рамках організації Кайбеле («Kybele») ми працюємо в різних куточках України – Києві, Вінниці, Тернополі. Третього березня я мав виступати в Житомирі, а другого березня російські війська громили там лікарню №2 ім. В.П. Павлусенка. Я почав розмірковувати, як можна допомогти моїй Батьківщині та почав обговорювати це зі свою дружиною, яка з першого слова зрозуміла мене й разом прийняли рішення: мені потрібно їхати в Україну. Мав на меті везти медичну апаратуру, інші потрібні в ці часи речі, медикаменти. Мої колеги – американські анестезіологи, а також друзі, знайомі дуже підтримали мене, але я розумів, що без дій жодні слова не матимуть сили. Це мій обов’язок – допомагати та підтримати справами. Після того, як ми організували цю допомогу, стало зрозуміло, що сам я не осилю фізично таку кількість валіз, тож зі мною вирішила їхати моя мама – Ліана Туркот. Вона – кандидат медичних наук, а наразі лікарка-терапевтка в місті Вудленд в Каліфорнії. З Нью-Йорка ми літаком прибули до Варшави, де місцеві волонтери довантажили нас різною допомогою. Один з моїх польських колег – директор організації з тактичної медицини настільки розчулився, що дав власну автівку, знаючи, що я їду в зону воєнних дій і немає гарантії, чи її поверну. Виїхали з Варшави того дня, коли загарбники напали на Запорізьку АЕС, і не відали, чого від цього можна очікувати. Але знали, що є люди, які на нас чекають. Щойно перетнули кордон, нас зустріли львівські волонтери, їм передали те, що вони замовляли. Зустрілися також з військовими й їм передали деякі засоби з тактичної медицини. Я був дуже здивований хоробрістю цих хлопців, які їхали, по суті, в саме пекло, на Київщину, й в них практично не було відповідного екіпірування, а ми – в бронежилетах, тож віддали їх, бо воїнам вони більше потрібні. Незабаром дісталися Тернополя. Як змінився він за ці останні шість місяців, відколи я не був тут! Найперше, дивувала величезна кількість переселенців зі східних, центральних регіонів, які полишили власні домівки та нині перебувають у родичів, друзів, а то й цілком у незнайомих. У місцях, де мені у студентські часи доводилося часто бувати, тепер блокпости та озброєні люди, повітряні тривоги – це все викликало шок. З іншого боку, я бачив, як змінилося українське суспільство, як об’єдналися у своїй ідеї знищити російську нечисть Схід і Захід України. Коли ми тільки-но приїхали у волонтерський центр ТНМУ, то перша машина, яку відправляли з гуманітарною допомогою, їхала до Сєвєродонецька на Луганщину. 2014 року тут готували декларацію щодо виходу з України, а тепер галичани без жодних образ допомагають мешканцям міста, надсилаючи необхідну допомогу. Тішить, що в біді об’єдналася вся Україна й немає поділу на своїх та чужих, усі єдині в своєму пориві здолати ворога. Приємно бачити, як православна та грекокатолицька церкви об’єдналися та працюють разом, згуртувалися, навіть у США, священники греко-католицької церкви передають допомогу через вірян православної громади. Трансформувалися стосунки й у лікарському середовищі – я спостерігав, як зміцнилися вони між лікарями, які стали згуртованішими, з’явилося велике бажання ділитися досвідом, адже багато знаних фахівців з Києва, Харкова, Одеси нині переїхали до галицьких міст. Вони працюють у лікарнях, клініках і діляться власним досвідом з колегами, поліпшуючи надання меддопомоги. Звісно, щось нове здобувають й для себе, отримують знання. Нещодавно з’явилася можливість користуватися світовими медичними ресурсами, фактично вперше за увесь час їх існування у відкритому безоплатному доступі. Багато лікарів цим вже скористалися, бо мають велике бажання дізнатися про нові розробки, останні новини щодо нових відкриттів, застосування сучасних методик у медицині.
– Знаю, що й ви поповнили наші лікарні сучасними засобами.
– Так. Засоби, які ми доправили, умовно можна розділити на дві категорії. Йдеться про витратні матеріали, які потрібні для ефективного догляду, так би мовити, на щодень – предмети гігієни, лікарські препарати, та медичну апаратуру й інструментарій. Це передусім портативні УЗД-апарати, які дають можливість проводити доволі якісні дослідження за різних патологій, скажімо, за підозри внутрішньої кровотечі тощо. З їх допомогою можна встановлювати катетери у важкопоранених людей, діагностувати стан плода в лоні матері. Через те, що вони портативні, то ними дуже зручно користуватися – переміщати з одного місця в інше, носити в наплічнику, прилаштувати на ліжку хворого. Такий УЗД-апарат незамінний у ситуації, яку ми бачили з новин в Маріуполі, коли зникло енергопостачання, бо він працює від заряду батареї. Лікарі відразу оцінили цей апарат, адже він дуже виручає в критичних ситуаціях.
– Скільки таких апаратів вам вдалося доправити?
– Вісім. Ми намагалися порівну їх розподілити в медичні заклади, зокрема, передали до столичного Інституту нейрохірургії, Вінницького медичного університету ім. Пирогова, в другу міську лікарню Тернополя та обласний перинатальний центр. Днями нам ще доправлять апаратуру, яку згодом передамо в лікарні України. Але наша місія на цьому не завершується. Розуміємо, що не достатньо просто дати в руки цю апаратуру, потрібно навчити українських фахівців нею користуватися. Ще до війни я приїздив до Тернополя й проводив майстер-класи та навчав роботи на таких апаратах, але за годину чи дві це просто неможливо, потрібно кілька занять, години тренувань, аби оволодіти такою технікою. Наступним етапом, сподіваюся, будуть продовжені навчання й ми організуємо додаткові майстер-класи, бо коли є базові знання, то значно легше опановувати складне.
Під час останньої поїздки також ми привезли бронхоларингоскопи –незамінний інструмент для анестезіолога-реаніматолога, який дає можливість інтубувати «важкі» дихальні шляхи, коли заборонено рухати шиєю, скажімо, за травм шийного відділу хребта чи подібних ситуацій, у вагітних, в яких анатомічно дихальні шляхи важко піддаються інтубуванню. Це дороговартісний інструментарій, але нам вдалося отримати кілька, які передали до пологового відділення другої міської лікарні, Тернопільського обласного перинатального центру та лікарні швидкої допомоги у Вінниці. Ці речі пішли за призначенням і колеги надіслали мені фото, як вони ними користуються під час ускладнених інтубацій. Отримали ще два ларингоскопи, надішлемо до України вже цими днями. Серед обладнання, яке ми доправили, ще одна річ, що дає можливість анестезіологу більш точно й вправно проводити інтубування – жорсткі стелети для ендотрахеальних трубок.
Привезли також 400 турнікетів, а наразі готуємо посилку, куди покладемо ще 550 таких пристроїв, якими будуть укомплектовані аптечки для військових. Ці засоби є життєво необхідними для українських воїнів, бо насправді рятують життя. Їх передадуть через «Центр допомоги ветеранів АТО», який розташувався у волонтерському центрі Українського дому «Перемога». Крім того, ми передали їм хірургічні інструменти, шовний матеріал і предмети першої необхідності, які нам надали волонтери.
– Хто фінансує придбання цих дороговартісних медичних засобів?
– Це люди, як мовиться, з усього світу, передусім мої щирі друзі-українці у США, звичайні американці, які спостерігають війну в Україні й вирішили допомогти нашим співвітчизникам, певна річ, підтримав й фонд «Kybele», який виділив кілька десятків тисяч доларів. Багато наших колег, лікарів-українців, сплачують до цієї організації кошти, на які й закупили все необхідне. Моя рідна лікарня Джона Хопкінса теж не залишила в біді та, як і раніше, надіслала багато хірургічного матеріалу. Долучилися також потужні фірми, що виготовляють вироби медичного призначення – компанія «Butterfly IQ», яка продукує портативні УЗД-апарати, надіслала нам апарат, компанія «VAVE» додала ще один такий пристрій. Ця техніка коштує десятки тисяч доларів, а люди надали нам її безкоштовно. Чи не заслуговує на велику подячність така пожертва? Жорсткий столет до відеоларингоскопів теж подарувала компанія, яка їх випускає. Цей жест доброї волі можна розглядати, як масштабну акцію допомоги, добра від усіх людей світу, які хочуть допомогти Україні в ці жахливі часи.
– Що в найближчій перспективі плануєте?
– Наразі шукаємо партнерів в Україні, які готові брати участь у наших проєктах і зацікавлені в тому, щоб оптимізовувати витрати на фармацевтичні засоби та переспрямовувати їх для військової медицини в ті місця, де цього ресурсу не вистачає. Ось розмовляв зі своїм колегою з лікарні міста Копичинці й коли порахували витрати антибіотиків і порівняли з тим, що використовують у Тернопільському обласному перинатальному центрі, то з’ясувалося, що їх можна знизити тричі, а то й у чотири рази. Це означає, що «звільнені» у такий спосіб ліки можна скерувати туди, де вони вкрай необхідні. До того ж це поліпшить і медичний догляд за пацієнтами, яким немає необхідності так довго перебувати в лікувальних закладах, які в нинішні часи стали фактично стратегічними, а відтак й небезпечними об’єктами.
Раніше породіллі після кесаревого розтину перебували в пологових закладах Тернополя майже п’ять днів, а за новими стандартами, які ми запропонували, час їхнього перебування скоротили до трьох. У період війни цей термін ще зменшився – лише півтори доби. Такий менеджмент пацієнта та лікарняної установи в умовах воєнного стану дуже важливий, бо жінка, яка швидше повернеться до сім’ї, отримає більше шансів бути ментально здоровою, а кожна зекономлена ампула ліків врятує чиєсь життя на полі бою чи пораненого в шпиталі. Нестача матеріалів є завжди за кожного воєнного стану, але використовувати їх ефективніше й за потреби це майже те ж саме, що відкрити нові фармацевтичні підприємства. Мене тішить, що я міг брати участь у розробці настанов МОЗ України щодо проведення кесаревих розтинів, які були затверджені ще до війни. Це дозволяє використовувати в Україні стандарти, які діють в усьому світі. Тепер залишилося лише, аби їх дотримувалися в медичних закладах, а не були прописані лише в документах. Отож, якщо зможемо й надалі робити якісь концептуальні речі для медицини, то це тільки сприятиме розвитку українського суспільства. А в ці важкі для України часи я й надалі працюватиму для того, аби покращувати українську галузь материнства та дитинства, допомагати армії й співвітчизникам.
КОМЕНТАР
Інна Корда, доцентка кафедри акушерства та гінекології №2 ТНМУ:
– Олег Туркот – наш колишній студент і, звісно, тішить, що нині він досяг таких наукових і життєвих вершин, ставши доцентом університету Джона Хопкінса (США) й, зокрема, в доброчинній діяльності. Ще до війни Олег активно співпрацював з нашим університетом, він часто приїздив до Тернополя та організовував стажування для анестезіологів, акушерів-гінекологів, неонатологів з невідкладного акушерства та реанімації. Навіть у часи пандемії він бував у Тернополі, брав участь у науково-практичній конференції в Києві, започаткував вебінари, навчання, які проводили американські професори та лікарі для українських колег.
Планували у вересні цього року провести курси ALSO (Advanced life support of Obstetrics «Вдосконалена життєва підтримка в акушерстві») для лікарів Тернополя, вже й призначили відповідальних осіб з американської та української сторони, але тут на перешкоді стала війна. Втім, не в Олегових правилах відступати, він сам визначає свій шлях і, як відаєте, навіть активні бойові дії не завадили йому знову приїхати до Тернополя, але вже з гуманітарною місією. Він став для нас тим світлим променем, який не дає згаснути вірі та робить для цього все можливе – власноруч доправив розмаїття медичних засобів, медикаментів, інструментарію, дороговартісну медичну апаратуру. Особливою знахідкою для наших фахівців став портативний УЗД-апарат, наші лікарі наразі освоюють його. Знаю, що отримали цю апаратуру й клініки на теренах, де ведуться активні бойові дії. Для нашої клініки цей подарунок від Олега та його команди є безцінним. Вже після повернення до США він також не полишив волонтерську роботу й передав 400 турнікетів для військових, це дуже вартісна річ для наших воїнів, бо вона фактично може врятувати життя при критичних кровотечах. Ми одразу ж передали їх в «гарячі точки».
Мені відомо, що Олег планує організувати так званий десант американських лікарів, які виявили бажання приїхати в Україну. Ще у його планах – подбати про лікування важкохворих українських дітей у США та Канаді. Це ще один проєкт, який, я впевнена, Олег Туркот обов’язково втілить у життя. Ми, певна річ, наскільки в наших силах допомагаємо йому в цьому. Взагалі ж, як би було більше таких щирих світлих добрих і безкомпромісних людей, які готові прийти на допомогу за першим покликом серця, то й світ став би кращим. Важко зараз на серці в кожного, але Олег не дає згаснути надії, його справи та активна позиція будять віру, він упевнений та вірить у гарне майбутнє й процвітання України. Для нас це велика підтримка, яка додає сили працювати та наближати Перемогу.
Лариса ЛУКАЩУК